Повернутися до звичайного режиму

327

Історія виникнення, заснування.

Назва "Дубище," напевне, пішла від могутнього дерева дуба - символу сили та довголіття. Його стовбур досягав кількох метрів у діаметрі, а крони такі густі, що через них і дощ не досягав землі. Ріс дуб недалеко від річки Стир, на тому місці тепер знаходиться школа і бібліотека. В далеку давнину під великим деревом відпочивали чумаки, робили привали люди, які тягнули по Стиру баржі з вантажем, ховалися від спеки і дощу подорожні.

А в іншій легенді говориться, щодавним-давно подорожуючий вельможа присів відпочити під великим деревом (їх там росло багато). Тоді він і вигукнув; "Ну й дубище". Навколо панувала прекрасна природа. На десятки кілометрів простяглись мішані, хвойні, листяні ліси, а над річкою Стир росли верболози і тягнулися луки з соковитою травою. Села тут не було. "Предком" села Дубище було Старе Дубище, розташоване понад річкою Стир до впаду річки Конопелька. Це була німецька колонія. Біля будинків люди садили вишні, яблуні, бузок. Ще й зараз можна побачити залишки цих садів.

Значні для селища історичні події

Вперше згадується у 1322 році. Вся територія перебувала під володінням Люберта Гедиминовича, який 1340 року стає князем землі волочиської. Князь Люберт наділяє волинських владик маєтками, серед яких було й Дубище. Воно знаходилося за 4 км. на південний схід від Рожищ. В с.Дубище знаходився Віденський монастир. Місце для монастиря було вибрано дуже вдало. Круті береги Стиру і Конопельки прикривали всякий доступ до нього із заходу і півночі, а з півдня і сходу була обитель обведена високим земляним валом. Цей пустинний монастир залишався й літньою резиденцією для волинських владик. Навколишня місцевість ще й в наш час зачаровує кожного хто душею доторкнеться до неї, а в ті часи це був один із наймальовничіших куточків Надстир'я.

У центрі цього підвищеного чотирикутника, висотою до 15 м. над рівнем води, на березі Стиру і Конопельки вибудували дерев'яний храм в ім'я Введення Пречистої Богоматері вівтарем на схід, прикрасили його мистецькими роботами волинських майстрів. З північної сторони від монастирської церкви були споруджені дерев'яні житлові і господарські будівлі. За вівтарем храму знаходилось монастирське, а пізніше парафіяльне кладовище с. Дубище.

По річках Стир і Конопелька вирушали ченці до сіл і містечок, в яких проводили місіонерську діяльність, навертали поліщуків до Віри Христової. В XIV-XVст. Віденський монастир був значним осередком духовного життя в цьому регіоні Надстир'я. В XVIст. наступає його занепад, а опісля повне знищення. Луцькі владики, прямі його власники, поступово опускались і дбали більше про земне, а не небесне. З актів ревізії Луцького замку 1545 року вимальовується тогочасний стан самої обителі, початок її занепаду, моральне опустошення тих хто стояв біля її керма: «.. .монастир на ім'я Дубищо Введення Пречистої, в яким був ігумен, а також здавен є добре господарство, а тепер цей монастир владика Луцький відає і тільки одного священика в ньому тримає, а хвали Божої, як в старовину, не має, бо людей того монастиря і всі пожитки повідують, на себе обернув владика і ще вони люди монастирські до нас приходили з великими кривдами і утисками жадаючи ласки і захисту господарського...». З подальших сторінок цього документа дізнаємося, що самими владиками луцькими обитель була приречена: «...монастир в Дубищу був знищений зовсім - монахів розігнано, келії попалено на поташ. Селяни скаржилися на забрану в них худобу, збіжжя, речі...».

Смертельний удар цій раніш процвітаючій православній обителі нанесено було після смерті луцького владики Івана Красинського-Барзо багатого. Всі багатства монастиря село Дубище з людьми перейшли до його небожа, який перетворив святу обитель у свій маєток попередньо розігнавши ченців. Недоторканим лишався монастирський храм Введення Пречистої Богородиці, який ще довгий час служив як парафіяльний для селян Дубища і навколишніх сіл. За рахунок поховань вірних розросталось і колишнє монастирське кладовище за вівтарем храму.

У кінці XVIIIст. монастирська церква була доведена до аварійного стану і загинула, стерта часом і людською байдужістю. По перенесенні села Дубище південніше річки Конопельки на сучасне місце. Монастир заростав, а на кладовищі губились всякі сліди могил. У 20-х роках польські колоністи перетворили кладовище в сінокіс, а за «світлих» радянських часів закінчилось його руйнування. Нині монастирське кладовище опинилось на задвірку птахофабрики місце якої було вибрано невипадково, а щоб навіки затерти сліди святині. Під час будівництва фабрики у 80-х роках колишній монастир було перетворено в кар'єр і сотні людських черепів та кісток стали фундаментом ще однієї «стройки комунізма».

Після Люблінської унії 1569 р. - у складі Польщі. Є відомості про те, що від 1569 р. село належало маршалку Петру Богдановичу Загоровському. Населення Дубищ брало участь у визвольній війні під проводом Б.Хмельницького. За Андрусівським перемир'ям у1667 р. відійшло до Польщі. Після третього поділу Польщі у 1795 р. приєднано до Росії. Старе село Дубище, на відміну від теперішнього, тягнулось понад річкою Конопелькою від Введенського монастиря з заходу на схід. Минулого століття було переміщене на південь за бажанням селян-кріпаків, яким було ближче до панської землі. Як свідчать документальні джерела держархіву Волинської області (ф.35, оп.5, спр.252, арк.31) станом на 1793 рік було тут 10 дворів 71 житель. Першим випробуванням для дубищан після включення до складу Росії була російсько-французька війна 1812 року. На правому березі річки Стир російські війська тримали оборону. У боротьбі з завойовниками взяли участь і жителі села.

Російський царизм нічого не зробив для поліпшення становища народних мас, зокрема кріпаків. Земля залишалася в руках поміщиків, які експлуатували працю селян. При царизмі в селі налічувалось 7 господарств. Після реформи 1861 р. становище селян не змінилося на краще.

Під час Першої Світової війни (1914-1918 рр.) населення зазнало нових бідувань. Цілі сім'ї вимерли від тифу. У липні 1916 року російські війська, здійснивши Луцький прорив, визволили Рожище і Дубище. Майже два десятиріччя поневірялося населення.

З вересня 1920 р. по вересень 1939 р. Дубище перебувало в складі Польщі. Старе село почало відмирати. За свідченням старожилів, першим побудував житло недалеко від старого дуба хтось з Катеринюків, Фірчуків чи Герасимчуків. Зробити це було нелегко. Потрібна фізична сила, щоб розчистити місце, обробити землю. Проте, завдяки терпінню і праці, труднощі були подолані. Почалось заселення. Воно простягалось від Карпця Степана до річки Шумок (сучасна назва Пруднік). Будинки були в основному дерев'яні, вкриті соломою, лише одна хата (цегляна) у Фірчука Івана, по-вуличному його кликали Музичко. Зимою під вікнами робили загати, щоб зберегти тепло. Хати замикались на засув (обертали один раз дерев'яним ключем). Як йшли з хати - ключ ставили зверху на засув. Ніхто не боявся злодіїв, бо що могли ті знайти в хаті? У 20-х роках за часів панування буржуазної Польщі уряд проводив політику національного гноблення українського населення. На низькому рівні була освіта та охорона здоров'я, навчання рідною мовою заборонено. Вчитися могли лише діти заможних батьків. У селі існувала приватна школа, а семирічна (польською мовою) навчання діяла в сусідньому селі Вовнянка. Директором був Коржан, а вчителем - Марія Ожган.

У 1935 році через необережність одного господаря, який курив папіросу, загорілася солома, зірвався сильний вітер і пожежа знищила всі будинки на лівій стороні села. Залишилась лише цегляна хата. Люди, хто як міг, почали будувати село по хуторах і в Ретівці (це теперішнє село Єлізаветин). До села входило два хутори: Заволочки і Василівка та польська колонія. Хутір Заволочки був розміщений в районі бригади і проживало в ньому 8 сімей (Фірчук Василь, Фірчук Петро, Герасимчук Віра, Мороз Григорій, Герасимчук Павло, Герасимчук Василь, Катеринюк Олександр, Фірчук Василь). Хутір Василівка розміщений під лісом в сторону села Ольганівка. Там проживало 7 сімей (Єпішев Іван, Єпішев Григорій, Тарасюк Афанасій, Любода Пилип, Герасимчук Іван, Рудь Степан). Польська колонія була розміщена в сторону с. Рудня за сьогоднішнім сміттєзвалищем. Там проживало 22 сім'ї (Блащук, Бондарчук Микола, Комар Іван, Панасович Микола, Кравчук Степан, Дзядко, Єфремов М., Черніцький Степан, Вінічук Остап, Тупало Марія, Рак Степан, Олійник Меланія, Дзкфа, Герасимчук Алам, Герасимчук Григорій, Дудко Олександр, Кондратюк Вінеамін, Максимюк Іван, Романюк Єлена, Романюк Іван).

На сучасній вулиці Піонерська проживало 3 сім'ї ( Герасимчук Зінаїда, Катеринюк Василь, Герасимчук Меланія), а на вулиці Зелена - 27 сімей (Катеринюк Степан, Цегловська Саверія, Катеринюк Микола, Швец Микола, Приймак Василь, Кожан Дмитро, Фірчук Марія, Катеринюк Василь,Каліш Йосип, Катеринюк Іван, Катеринюк Петро, Катеринюк Сергій, Морозюк Іван, Фірчук Іван, Фірчук Лукаш, Васильчук Магда,Фірчук Степан, Овадюк Тетяна, Карпець Степан, Овадюк Купріян, Бичак, Медвідь Іван, Вуйцяк Микола, Левчук, Зажицька Олена, Величко Мотря).

Село Дубище належало до Єлізаветинської с/ради. Займалися одноосібним господарством. В більшості люди мали вуличну кличку. Єпішев Гріша був лісником, вважався сільською інтелігенцією. Єпішев Іван мав свою молочарню, куди кожна сім'я змушена здати 150 літрів молока, згідно встановленого податку. Там частково воно перероблялося - відправляли в Рожище. Мірчук Іван, за прізвиськом Музичко, займався пошиттям та ремонтом взуття. Герасимчук Надія Сергіївна, Отто Євгенія Василівна, Катеринюк Антоніна Семенівна, Васильчук Валентина Афанасівна займалися ткацтвом. Мар'яшин Ванька гарно шив одяг, а Карпець Микола Степанович робив міцні, красиві вироби з лози. Столярні вироби виготовляв Фірчук Василь Семенович. Петро Єпішев любив музику, грав, а пізніше став знатним музикантом у Рожищі.

На березі річечки Шумок (нині Пруднік), яка впадає в річку Стир, працювали млин, цегельня, а згодом діяла артіль, де проводили заготівлю торфу. Це була трудомістка робота: спеціальним ножем-лопатою нарізали брикетики. Це робили два чоловіки: один нарізає, другий відбирає і складає для подальшої сушки. На протязі кількох днів він сохне. Таким торфом опалювали грубки своїх помешкань.

У роки війни ( 1941 - 1944 рр.) великих боїв в селі не було. Проте хвиля тяжких часів не оминула село. По одну сторону річки Стир в с.Топільно були розміщені німецькі війська, а в с. Дубище наші війська тримали оборону. В селі на Заволочках розташувався підрозділ радянської армії. Зокрема спеціалісти радіозв'язку знаходилися в будинку Фірчука Василя. Штаб знаходився в Єпішева Івана. Солдати-розвідники - в будинку Герасимчук Віри, навколо її хати були викопані окопи, а попід підвалом - вхід у будинок. У селі розміщався Запасний полк. Події відбувалися в лютому 1943 року, коли німці почали відступати. Солдати, які знаходилися в лісі, просили наблизитися до хатів і відпочити або йти в наступ. Проте наказу ще не було. Ввечері солдати відпочили, а на світанку пішли в наступ, звільняючи територію від німецьких загарбників. Більше боїв тут не було. В1942-1943 рр. німці почали вивозити молодих дівчат, хлопців до Німеччини. Було вивезено Карпця Миколу Степановича і Овадюк Єву Степанівну. Хоч важко було, але доля повернула їх додому після війни.

Пізніше почалося мародерство і арешти людей, які йшли за вільну Україну. Жили люди впроголодь. По хуторах світла не було. Це пізніше купували в Рожищах керосин і заливали в лампи.

З війни стали повертатися чоловіки. Бойовий шлях війни пройшли наші земляки: Фірчук Гнат Васильович повернувся без ока (його оперували у Двінську) та Козак Йосип Гнатович (нині вони покійні). На жаль, не судилося повернутися додому Герасимчуку Федьку і Павлу, які загинули і поховані в Естонії. Війна закінчилася. У 1946 році почалось переселення. Поляки, які жили в селі, виїхали в Польщу, залишаючи житло, а з Польщі переселенці стали заселятися в запустілі хати, яких не вистачало. І знову настали важкі часи, через те що корінні жителі прийняли переселенців в свої помешкання. Прийшлося пережити недоїдання, холод, різні інші незручності, поки вони знайшли для себе притулок.

Згодом розпочалась колективізація сільського господарства. Людей примусово записували в колгосп, куди потрібно було здавати коні, сільськогосподарський інвентар (плуг, віз, борони, сівалки). В залежності від кількості землі, яку мали в своєму господарстві, люди сплачували податок зерном, курячими яйцями, молоком, м'ясом, вовною, бо все в господарстві було переписане. В 1947 році на землях села Дубище і сусіднього села Єлізаветин створено колгосп «Червона зірка», яку очолив Воїнський Василь. У селі була побудована конюшня з глини, де утримували коні і вівці. Кіньми обробляли колгоспні лани, заготовляли сіно, жнивували. А коли повозять на тік пшеницю, жито, тоді вже розпочинали обмолоти зерна молотарками. Працювали в колгоспі жінки і чоловіки.Взимку після закінчення польових робіт збирались на вечорниці дівчата і хлопці водній хаті, хлопці наймали музикантів (були такі Панасовичі, і Каліш Йосипграв на скрипці) і організовували танці, забави. Був гамір, сміх. Старші людитакож збиралися на посиденьки.Радіозв'язок у селі провели в1949 році, а на початку 60-х років -електрику. У 1961 році побудована початкова школа. Директором і відповідальною за будівництво була Величко Паша Василівна. В третьому класі навчалась Кіселюк Віра, Карпець Валентина, Кухарчук Володимир; в IV класі - Биць Валентина, Овадюк Олена; в II класі - Карпець Галина, Каліш Володимир; в І класі - Каліш Віктор, Ходунов Валерій, Щербак Лідія. В селі проживала ще одна вчителька - Віра Терентіївна Фірчук, яка вела початкові класи в с.Єлізаветин. Пізніше жителі нашого села Кожан Дмитро Дмитрович,Єпішева Софія Григорівна, Кожан Валентина Семенівна поповнили ряди освітян і працювали в с.Єлізаветин. Магазину як такого не існувало. Він був розташований по хатах (у Катеринюка Івана, потім у Фірчука Івана). Люди прагнули душевного відпочинку. В Єлізаветині вже працював клуб, але дубищани не всі могли туди піти, хіба що молодь. Там на вихідних, у свята організовувались танці, працював великий хор, кіномеханік Загола Тимофій крутив кіно. В Дубищі кіномеханік прилаштовував свою кіноустановку на вулиці, екрана зробили на стіні школи, там поставили лавку, і у визначений час він приїздив і показував кіно. Ще молоді збиралася на автобусній зупинці на початку села. Слухали музику, веселились і обов'язково встановлювали чергування по прибиранню території. Поступово село зростало, як в економічному, так і в духовному плані. У 1975 році колгосп очолив Ситник Василь Дмитрович.

В1992році колгосп «Ленінськийшлях» перейменовано на колгосп «Заріччя».

У процесі реформування колгосп «Заріччя» переформовано в ВСК «Заріччя» - керівник Ситник В.Д. та СВК «Первоцвіт» - керівник Бардабуш О.Л. СВК «Первоцвіт» знайшли роботу в Рожищі. Там діяли вже артілі: в артілі «Рекорд» виготовляли бавовняні одіяла на ручних станках, а в артілі ім.. Горького виготовляли дерев'яні меблі, крісла. Пізніше було утворено машинно-тракторна станція, в якій проводили ремонт машин і тракторів.

Згодом «Червону зірку» перейменували на «Ленінський шлях» до якого входило 5 сіл. Головами колгоспу були: Жога, Попадиченко, Яцюк, Крупник. Робота була дуже важкою, так як техніки було мало і виконували все вручну. З ранньої весни заготовляли попіл. У лісі при заготовці дров спалювали гілля і кіньми його розвозили по полях. Землю обробляли в більшості вручну і кіньми. Поступово впроваджувалась механізація в сільському господарстві. Так як в селі переважали піщані ґрунти, то основною технічною культурою для сіяння був льон. На ділянках працювали цілими сім'ями цілодобово. Льон висівали наприкінці квітня - на початку травня сівалками. Намагалися сіяти густіше, тому що на рідких посівах виростало грубе стебло, а його важче було обробляти. Час достигання культури припадав на кінець жнив, тобто на серпень місяць. Стиглі стебла мали жовтий колір, а головки -світло-коричневі. Льон виривали вручну, в'язали у сніпки і ставили у купки для просушування насіннєвих коробочок. Гарної погоди льон висихав затиждень. Після цього його звозили молотарками для обмолоту насіння. Люди до півночі працювали на молотінні. Знову розбирали обмолочену тростину,розстилали її по траві, стерні рядочком для вилежування льону. Витримували так один тиждень. Вилежаний льон збирали вручну, терли натерницях по хатах, а потім готове волокно відправляли в Рожище на переробку. Необроблені снопи відправляли в Оконськ. Це вже рахувалася оплачувана робота. Пізніше працювати стало легше, тому що льонозавод почав приймати сировину.

Жнива проводили не комбайнами. Косар косив, а жінка підбирала. Зерномолотили молотарками. Вся робота в колгоспі виконувалася руками селян, вона була важкою, а плата мізерною. Дітей ніхто не частував ні ласощами, ні грішми.У 1982 році розпочалось будівництво і заселення житлового масиву для працівників птахофабрики, яка побудована на землях сусіднього населеного пункту в селі Носачевичі. Було побудовано 14 двохповерхових житлових будинків і заселено 99 квартир, де проживало 361 чоловік.

З 1991 по 1995 рр. проводилось обов'язкове переселення громадян з зони радіоактивного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС в с. Дубище (на підставі рішення Ради Міністрів України від 28.08.1990 року). У 1992 році утворено селищну раду, головою якої обрано Ковальчука Андрія Івановича. З 1998 року селищну раду очолює Дорошенко Анатолій Миколайович. Багато надій покладають дубищани на нього. Його повторно обрали на третій термін головування, бо неодноразово доводив односельцям свою професійність, вміння згуртувати людей, об'єднати їх у спільній справі. У своїй роботі прагне до відкритості, прозорості. Не байдужою, життєлюбною людиною на своєму місці є секретар селищної ради Салова Валентина Миколаївна.

Туристично-краєзнавчі об'єкти

З метою популяризації Волинського краю, Рожищенського району, його прадавніх традицій та звичаїв, незвичайних пам 'яток архітектурного мистецтва, розвитку Зеленого туризму проходить з 2007 року фестиваль «Рожищенська Мальованка» в комплексі з відпочинком на території селища. Саме тут можна не тільки ознайомитись, але і придбати різнобарв'я української вишивки, вироби з лози, соломки, бісеру, взяти участь в огляді - конкурсі музичних композицій фольклорних колективів.

Жителі селища Дубище традиційно День села відзначають 28 липня (на свято Володимира).

Видатні постаті селища

На дубищенській землі виросли люди, які здобули вищі освіти, зайняли видне місце в житті, досягли успіхів у праці і ділом примножили славу Господу, Україні, своєму селищу: Єпішев Петро Григорович - заслужений діяч культури України. Багато уродженців Дубища стали вчителями. Серед них Єпішева Софія Григорівна - вчитель молодших класів; Олійник Володимир Олексійович, Сисько Валентина Миколаївна, Каліш Євгенія Йосипівна - вчителі математики; Рак Анастасія Степанівна - вчитель іноземної мови; Ситник Валентина Володимирівна - вчитель початкових класів; Єпішева Валентина Іванівна - бухгалтер, яка на рахівниці нараховувала всім вчителям району заробітну плату. Олійник Василь Олексійович - начальник заготконтори.

Сучасний стан населеного пункту

328

Селище специфічне. Воно потребує благоустрою. Проведено телефонізацію, газифікацію (завдяки створенню кооперативів, обов'язки цієї справи взяли на себе Ситник О. В., Костів Ю.В. та інші), освітлення вулиць та водопостачaння.В економіці селища вагоме значення займає розвиток малого бізнесу. Сім підприємців забезпечують торгівлю побутового обслуговування. Це Ситник В.Д.,Ситник А.В., Дорошенко О.Ф., Зарицький Л.Р., Адамчук В.Ю.,

329

Середа В.В., Клімчук Г.В.. До послуг жителів перукарня «Ірина» (очолює Войко І.В.) розважальний, молодіжний дискоклуб «Консуело» - підприємець Старикова Н.О., філія Ощадного банку, відділення аптеки «Волиньфармопостач», з 1993 року відділення зв'язку, АТС - обслуговує 237 абонементів; з кінця 2008 року КП «Дубищенське ЖКГ» (директор Гарбовький Руслан Петрович), пожежна частина (начальник Демчук В.Н.), центр соціального захисту населення.

330

У 1994 році відкрито селищну бібліотеку, яка розміщена в школі зав.бібліотекою працювала Сенчило Тамара Вікторівна, а з 1997 року завідуюча бібліотекою Лебедич Марія Ксенофонтіївна, яка неодноразово нагороджувалася грамотами відділу культури і туризмурайдержадміністрації за популяризацію української книги. Активістка бере участь у різних конкурсах, проводить усні журнали, літературні та бібліотечні уроки, вікторини, перегляди, огляди літератури, веде пропаганду книги серед широкого кола користувачів. У бібліотеці діє клуб за інтересами, «Золотий ключик» (ляльковий театр), є ксерокс, сканер комп'ютер, а в 2010 році проведено Інтернет. У грудні 2012 року бібліотека стала переможцем 3 раунду конкурсу пункт вільного доступу до мережі Інтернет створено за проектом:" Організація нових бібліотечних послуг з використанням вільного доступу до Інтернету" в рамках програми "Бібліоміст." Поповнилася бібліотека ще двома комп'ютерами.

331

У селищі з 1992 року працює дошкільний навчальний заклад «Калинонька» (завідуюча Спасовська Валентина Іванівна). Він розрахований на 115 дітей. На сьогодні заклад відвідують 65 дітей, працює 3 групи.Частину площі дитячого садка селищна рада передала районній службі Держпожнагляду. В закладі працюють творчі, ініціативні педагоги: Супрун М.О., Карп'юк С.Й., Шершень Т.В., Крисько С.В.,музичний керівник Таргонська Л.П.. Неодноразово займали 1-3 місця, беручи участь в різноманітних конкурсах.

332

У 1994 році відкрито Дубищенську ЗОШ І-ІІІ ст., розраховану на 460 дітей. Директором школи був Матвійчук Леонід Романович а завучем - Дмитренко Тетяна Василівна. 1-й випуск 1993-1994 рр. нараховував 24 учні. Учні молодших класів навчали вчителі: Поліщук Т.І., Чмирук В.Д.,Мишленник Н.Я., Марчук О.І., Наперковська З.Ф., Бойчук Л.В., Якимів О^П.,Шванц О.Г.. З нетерпінням школярі чекали уроків таких учителів Жоги А., Підвальної СІ., Матвійчук Ж.І., Бондар Л.О., Медведенко О.В., Редчук О.В., Кобилюх В.В., Годун Є.О., Зуя О.О.. Скільки доброти, вчительської вимогливості і материнської ласки передають своїм вихованцям Савчук Т.В.,Давидюк М.С, Костів Ю.В., Чиновата З.А., Сидорук М.А., Климук Л.М.,Квашук Н.П., Богунова А.В., Фірчук І.С, Кам'янчук С.Ф., Шевчук Ю.О..Набагато здоровшими почувають себе діти після уроків фізичної культури, проведеними учителями Антонюк С.В., Петусевичем О.М., Богу новим І. А. Справжніми фахівцями у своїй справі є Антонюк М (В.Зварич, Ткачук Т.Ю., Катеринюк О.М., Клімович О.О., Кобзар Н.М., Гура І., Слаутич Ж., Сус О.С., Мєх С.В., Патюк С.В.. Улюбленим місцем для занять, розваг став комп'ютерний клас, відкритий у1994 році, нині підключений до мережі Інтернет (учитель Ковалюк Ю.В.). З01.09.1999 року директором школи стала Дмитренко Тетяна Василівна, а завучем - Якимів Олена Петрівна. Переможцями конкурсу «Вчитель року» були Кобилюх І.В., Костів Ю.В., Антонюк С.В, Бондар Л.О., Климук Л.М., Наперковська З.Ф. та ін.. У 2010-2011 навчальних рр.. навчається 250 дітей. До їх послуг бібліотека (завідуюча Шадура М.П.) добре обладнані кабінети української і зарубіжної літератури, математики, хімії, фізики, біології, трудового навчання, ДПЮ, історії та права. Щорічно школярі здобувають призові місця в районних та обласних предметних олімпіадах, спортивних і туристичних змаганнях, конкурсах, оглядах учнівської художньої самодіяльності. Дубищенська загальноосвітня школа І-ІІІ ст. є культурним і духовним осередком, де проходять не лише шкільні, а й селищні заходи. Своєрідним стержнем роботи з питань вивчення літератури рідного краю, факультативного курсу «Шкільне Лесезнавство» став методичний і літературний центр «Лесина світлиця» (ініціатор створення Махнюк В.М.) 2008 р.. Традицією стало влаштовувати в школі творчі виставки школярів: Анні Горбулевич - красиві картинки з об'ємними зображеннями квітів,сплетених із різнобарвного бісеру; Олександра Баканова (лауреата обласних, республіканських і міжнародних конкурсів) - малюнки та вироби, випалені і вирізані з дерева; художні роботи Богдана Янчинського, Вікторії Кручко.

В школі виховуються розумні і талановиті діти. Майстерною грою на акордеоні радують жителів села вихованці Людмили Степанівни Нівчик: Роман Воронка (лауреат районних, обласних, республіканських конкурсів), Юрій Макарчук, Шванц Андрій; і своїм незвичайним співом - Ірина Полякова, Сергій Мельник, Юлія Майструк, Вікторія Лебедич, Анастасія Антонюк та ін.. Школа нагороджена почесною грамотою за вагомі результати громадської діяльності у рамках міжнародного проекту «Громадянська освіта - України».

У межах населеного пункту діє з 1995 року дільнична, згодом лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, (головний лікар Венедіктов Микола Михайлович), розрахована на 100 чоловік прийому вдень і обслуговує 7 навколишніх сіл. Тут працює денний стаціонар на 7 ліжок, фізкабінет, лабораторія, маліпуляційна, стоматкабінет. І в день і вночі готові прийти на допомогу людям лікарі: Венедіктова С.П., Шкуро Г.В.,Пахолюк О.Й.; лаборант-Калапуша А.В., фельдшер: Грибовський Р.Л.; медсестри: Гаращук Ю.В.,
Кобрина Т..
Селище розростається, змінюється, красивішає. У самому центрі височіють у піднебесся два храми: православний і католицький.

333

18 жовтня 2008 році митрополит Луцький і Волинський Ніфонт, освячуючи новозбудований православний храм, порівняв його з джерелом Божої благодаті. Храм чудовий. Зринаючи голубими куполами у небеса, він неначе зливається з ними, отримуючи невичерпну духовну енергію. Перше богослужіння відбулося в березні 1998 р. у переобладнаному під церкву приміщені старої котельні (де й підлога попрогнивала, і окремі ікони відсиріли від вологих стін, адже приміщення взимку ще й не опалювалось). 24 жовтня 2002 року було закладено перший камінь на будівництво храму. Будували довго, через брак коштів. Лише завдяки священикові отцю Бодаку Михайлу Юрійовичу, пожертвах людей і влади, у новому храмі зазвучала служба Божа. Під час богослужіння митрополит подарував дубищенській громаді ікону з Єрусалиму. Щонеділі та в свято звучить Боже слово, здійснюються обряди вінчання, хрещення.

334

Дубищенські католики також ніколи не забували про свою віру і щоденно молились. Спочатку віруючі збирались помолитись Богу в будинку Розалії Францівни Полєшко. Першим ксьондзом був Чеслав, його наступником - ксьондз Марек, які проводили літургію польською мовою. З году 1995 році зайняв Богом освячену посаду ксьондз Бурнік Роман,який перш за все Літургію став проводити українською мовою,тому щосеред присутніх було багато дітей, які не розуміли польської мови. Саме ксьондз Роман став ініціатором побудови костелу Святої Матері Божої Фатімської у 1999 році. Верхівка костелу стрімко піднята вгору, ніби» хоче дістатися самого неба. Це костел типу однонановий з розширеними трансептами. У вівтарній частині є оригінальний вівтар, який представляє собою камінь прямокутної форми, вага його становить 5,6 тонн, подарований жертводавцями з парафії Святої Марії Магдалини міста Гельдерн (Німеччина). Жертводавці парафії Пресвятого Серця Ісуса міста Кроге-Ерендорф подарували орган. У храмі завжди панує атмосфера затишку, спокою, Божої любові та благодаті.

335

У Дубищі молодь залучена до занять спортом і популяризує здоровий спосіб життя. Особливо жителі гордяться футбольною командою, яка другий рік поспіль стала переможцем чемпіонату району. Наставник, організатор, помічник Володимир Андрійович Солодуха та Віктор Левчук, як ніхто інший, вміє підтримувати дух команди налаштувати на перемогу. Голова селищної Ради А. Дорошенко та меценат Віктор Прокопчук підтримують ентузіазм та завзяття дубищенських спортсменів.

Багато корисного для шкільного закладу і школи у Дубищі, притулку для неповнолітніх у Рожищі зробив майстер Віктор Маркович Войналович. Його витвори нікого не залишають байдужим і служать чудовим прикладом для наслідування. Проходячи повз будинок Віктора Войналовича по вул.Дібрівській, мимоволі розглядаєш оригінальну лавочку, величезний вулик, драбину, що спіраллю опускається донизу, архітектурні форми з каменю, металеві статуетки на верхівці даху, а на подвір'ї привертає увагу напів вкопаний якір. Яку багату уяву та фантазію мав Віктор Маркович!Сучасне покоління дубищан не відстає від своїх батьків і дідів. Володимир Іщук займається виноградництвом, бджільництвом, розведенням кролів. Невтомний дослідник, селекціонер, раціоналізатор. Він в постійномупошуку - прищеплює, схрещує, експериментує, постійно доповнює знання зіспеціальної літератури. Ніхто краще не сплете з лози, як Дядюк Василь іздружиною. Його вироби міцні і красиві.

Далеко за межами селища знають і Святослава Приходая, який на поч. 90-х років організував свою міні-птахофабрику, на якій запланував розводити птицю. Починав з гусей, курчат, а згодом більшу увагу звернув на декоративні породи - хоча за красу доводилось платити іноді високу ціну. Нині бере участь в різноманітних виставках, на яких купує нові породи або обмінюється птахами із таким фанатом, як сам. Коли відчиняються двері курника, на подвір'я висипається галаслива, пістрява юрба різного птахівництва. Тут і декоративні кури-пентанки, і королівські пухові п'ятипалі чорношкірі, і падуани золотисті, індики, цесарки, павичі, сібрайти сріблясті. Крім птахів, окрасою обійстя С. Приходая є різнобарвні квіти, які він дарує, продає не тільки односельчанам.

Найбільш розповсюдженим ремеслом жителів селища є вишивання, в'язання. Найгарніші вишивки виходять у Мазурук Н.В., Бродосюк В.В., Шевчук Людмили, Столярчук Зої, Терещук Світлани, а учень Макаров Андрій залишив про себе пам'ять у школі, вишивши портрет Тараса Шевченка. Найкраще в'яжуть Макарчук М.І., Казановська М.В., Кам'янчук С.Ф. та ін. Гарно вміють шити одяг Мостович О.Л., Чирко Н. М,Воронка Г., Катеринюк О.М. Молоде покоління дубищан свято шанує звичаї,традиції предків.

У селищі проживає 18 жінок, які народили і виховали більше, ніж п'ятеро дітей ( Казановська М.В., Катеринюк С.М., Кухарчук Г.І.,Устименко Р.І., Бабич М.Я. та інші).

Історія села продовжується, пишуть її рядові люди. Пишуть своєю щоденною працею, виховуючи дітей, лікуючи односельчан, працюючи наземлі.

Кiлькiсть переглядiв: 2124